Примирення віри і науки в сучасному світі

Темі взаємовідносин науки та релігії, віри та знання, присвячена безліч статей, доповідей та наукових праць. Сьогодні вже загальновизнаним є той факт, що концепція, згідно котрої віра вступає у протиріччя із наукою, є не більше ніж пропагандистською міфологемою та заїждженим стереотипом радянського періоду, що були спрямовані на дискредитацію в очах населення релігійного світогляду та самої ідеї віри в Бога як такої, котра начебто дисонує із останніми досягненнями сучасної науки.

На початку варто звернути увагу на жорстку але справедливу та доволі симптоматичну оцінку самих намагань протиставити віру й науку, котру ми знаходимо в книзі під назвою «Сучасність та майбутнє» відомого швейцарського психіатра та засновника одного з напрямків глибинної психології Карла Густава Юнга (1875–1961): «Розділення віри й знань, – пише Юнг, – симптом роздвоєння свідомості, характерний для розстроєного стану духу Нового часу. Справа виглядає так, начебто дві різних особистості говорять про одне й те саме, але з двох індивідуально різних точок зору, або неначе одне й те саме лице, але у двох різних станах духу малює картину власного досвіду. Якщо уявити на місці такого лиця сучасне суспільство, то виявиться, що воно страждає духовною дисоціацією, тобто одним із видів нервового розладу».

Коли мова заходить про співвідношення віри та науки, як аргумент на користь їх принципової сумісності часто наводять цілком слушний приклад святителів Василя Великого (+379) і Григорія Богослова (+389), котрі були одними з найзначніших та найвпливовіших християнських мислителів усіх часів, і котрі разом із тим у роки своєї юності навчались у язичницькій Афінській академії – найкращому навчальному закладі Римської імперії тих часів, де вони й здобули неоцінений досвід навчання та неосяжний багаж світських знань. Великий вчитель давньої Церкви Климент Олександрійський (+215) писав: «Приймати істинне вчення, а хибне відкидати може не сліпа віра, а лише та, котра спирається на пізнання». Найяскравішим прикладом творінь отців Церкви, котрі схвалюють світську вченість, завжди слугував неперевершений твір свт. Василя Великого під назвою «До юнаків про те, як отримувати користь з язичницьких творів». І таких прикладів органічного співіснування віри й інтелектуальності в межах світогляду однієї людині в історії давньої Церкви не просто багато – їх безліч.

Але доволі важливий нюанс тут полягає у тому, що всі ці чудові та яскраві приклади з перших віків християнства, приклади справжньої гармонії між, з одного боку, освіченістю, обізнаністю у світських науках та, з іншого боку, глибокою та щирою релігійністю, не завжди можуть слугувати переконливою відповіддю на ті питання, котрі виникають сьогодні, через кільканадцять століть після періоду Пізньої Античності, представників котрого ми тільки що згадували.

Справа в тому, що виникнення в епоху Нового часу сучасної науки у тому вигляді, у котрому ми її знаємо сьогодні, дещо по-новому поставило питання про можливість природного співіснування релігії та науки. І наведені вище приклади з перших віків християнства не завжди є переконливим аргументом, адже ми, із зрозумілих та об’єктивних причин, незважаючи навіть на найвищу ступінь нашої наполегливості та посидючості все ж таки не знайдемо в творіннях давніх отців Церкви жодного слова щодо потенційного примирення релігії та, наприклад, теорії еволюції, біоетики, генетики та сучасної антропології, оскільки подібні питання було сформульовано лише протягом декількох останніх століть або навіть десятиліть.

Тож у цьому контексті постає кілька питань: чи не пройшов назавжди час гармонійного співіснування віри й науки? Чи не залишились назавжди в далекому минулому живі приклади того, як одна людина може поєднувати в собі життя у Христі із обізнаністю у сфері останніх наукових досягнень? І тут слід зазначити, що навіть серед наших сучасників ми знайдемо чудові приклади того, як життя однієї людини може стати місцем зустрічі та єднання науки та богослов’я.

У зв’язку із заявленою темою неможливо було б обійти увагою видатну постать відомого математика та фізика-механіка, академіка РАН та лауреата Ленінської премії (1970) Б. В. Раушенбаха (1915–2001). Будучи не тільки видатним вченим, але й щиро віруючою людиною, у своїй праці під назвою «Логіка троїчності» Борис Вікторович крім усього іншого детально дослідив питання щодо триіпостасності Божества з точки зору формальної логіки та категорій природного розуму.

Важливе місце у сучасній дискусії на підняту тему займає питання щодо принципової можливості примирення між вірою в Бога-Творця та прихильністю до теорії еволюції, сформульованої Ч. Дарвіном. Видатний католицький священик та талановитий богослов ХХ ст. Тейяр де Шарден (1881–1955) у своїй книзі «Феномен людини» запитує читача: «Що таке еволюція – теорія, система, гіпотеза?». І далі він, представник Католицької Церкви і відомий християнський мислитель, сам дає відповідь на це питання. І ця відповідь на перший погляд, шокує, але насправді вона робить ніщо інше, аніж руйнує застарілі міфи та суспільні шаблони: «Ні, – пише про еволюцію Тейяр де Шарден, – дещо більше, аніж все це: вона – основна умова, котрій повинні нині підкорятися і відповідати усі теорії, гіпотези, системи, якщо вони хочуть бути розумними та істинними. Світло, котре осяває усі факти, крива, у котрій мають зімкнутись усі лінії, – ось що таке еволюція».

Назва доповіді на конференції Національної асоціації вчителів біології США (1973) одного із найвпливовіших вчених-еволюціоністів ХХ ст. Феодосія Григоровича Добржанського (1900–1975) звучала наступним чином: «Ніщо в біології не має сенсу, окрім як у світлі еволюції». Цілком закономірна та досить очікувана теза від вченого-генетика, чи не так?

Але для повноти картини слід дещо доповнити інформацію про цих двох прихильників теорії еволюції та розповісти про інші, не менш значущі аспекти їх наукової діяльності. Виявляється Тейяр де Шарден, окрім того, що був священиком та богословом, був також випускником Сорбонни і відомим у всьому світі вченим-палеоантропологом. А щодо згаданого нами еволюціоніста-генетика Ф. Г. Добржанського (до речі, правнука Ф. М. Достоєвського) також слід зазначити, що паралельно із глибинним вивченням природничих наук цей вчений був і почесним доктором богослов’я у православній Свято-Володимирській духовній семінарії (Крествуд, штат Нью-Йорк).

І всі ці чудові та яскраві приклади наочно ілюструють нам ніщо інше аніж те, що наукове та релігійне світосприйняття можуть цілком органічно та гармонійно поєднуватись не тільки в особистостях давніх отців та вчителів Церкви, а й у житті сучасної, мислячої, високоосвіченої та водночас глибоко віруючої людини. Впорядкованість всесвіту, в основі котрого лежить абсолютний Розум, в усі часи надихала найталановитіших представників роду людського на інтелектуальне дослідження та поступове пізнання оточуючого нас світу. Але, і це також дуже важливо, людство вже достатньо подорослішало аби чесно визнати власну когнітивну (пізнавальну) обмеженість, котра є очевидною для багатьох вчених зі світовим ім’ям.

Тож на останок слід зазначити, що всі згадані у статті вчені самим фактом свого існування красномовно доводять, що твердження про нібито запеклу та непримиренну боротьбу у сучасному світі між прогресивною наукою та консервативною релігією є широко поширеною міфологемою та безпідставним стереотипом, котрий не витримує випробовування не стільки високими роздумами та загальними теоретизуваннями, скільки реальними прикладами тих наших сучасників, хто не тільки щиро вірить в Бога та має глибоко-релігійне світосприйняття, але хто водночас із цим також досягає значних вершин у найрізноманітніших галузях сучасної науки.

Керівник Місіонерського відділу Кіровоградської єпархії,

протоієрей Андрій Шиманович

Все ваши вопросы и пожелания, касающиеся деятельности Миссионерского отдела Кировоградской епархии, Вы можете отправить по электронной почте, указав Ваше имя и Email:

Note: Please fill out the fields marked with an asterisk.