Чи може православний християнин брати участь у віськових діях та застосовувати зброю?

Питання про те, чи є допустимим з точки зору християнської етики для віруючої людини брати в руки зброю, є одним із найскладніших та найнеоднозначніших в історії християнського богослов’я. І найгеніальніші отці та вчителі Церкви, і безліч сучасних вчених-дослідників присвятили цьому питанню величезну кількість праць, але їхні висновки з цього питання інколи є діаметрально протилежними, і варіюються від радикально пацифістських, до таких, котрі намагаються надати християнству непритаманної йому войовничості. Крім того, ті трагічні події, від котрих нині здригається наша рідна земля, заново спонукають нас сьогодні до ретельної та глибинної історично-богословської рефлексії на тему потенційної можливості для православного християнина використовувати зброю та брати участь у воєнних діях.

Частіше за все увагу людини, котра намагається прояснити для себе це питання, привертає відома Божа заповідь з Декалога (Десятислівя), котра чітко наказує: «Не вбий» (Вих. 20:13, Повт. зак. 5:17). Але, з іншого боку, на сторінках Старого Заповіту ми неодноразово зустрічаємо випадки, коли представники обраного Богом народу позбавляли життя представників інших етнічних та релігійних груп, і робили вони це за велінням Божим. І це здається вкрай непослідовним, але тільки на перший, поверхневий погляд.

Розгадка тут полягає у тому, що у давньоєврейській мові, котрою було написано Старий Заповіт, існує два нетотожних між собою поняття:

1. Вбивство зі злим наміром, у основі котрого лежить недобрий, егоїстичний мотив. І ось таке вбивство позначається одним давньоєврейським терміном, котрий, наприклад, у Синодальному перекладі поданий саме як «вбити».

2. Вбивство, котре є необхідним способом зупинити зло, і котре у тому ж Синодальному перекладі передане словосполученнями «лишить жизни» або «предать смерти». Всюди, де у Біблії говориться про справедливу страту або про те, що Бог послав ізраїльтян воювати з ким-небудь, використовується саме цей, другий термін.

Тобто «позбавити життя» з законних мотивів та «вбити» з аморальних егоїстичних мотивів – це далеко не одне й те саме.

Як вже було зазначено, у християнському середовищі, з одного боку, існує радикальний пацифізм, котрий є притаманним для більшості протестантських конфесій, і котрий не допускає використання зброї християнами ні за яких обставин. А, з іншого боку, є риторика, котра без будь-яких застережень допускає та виправдовує участь християн у збройних конфліктах, називаючи їх «христолюбивим воїнством». Але, як ми побачимо дещо пізніше, і та і інша позиції є крайнощами, а істина, як це часто буває, знаходиться десь посередині.

Перш за все слід зазначити, що напряму про службу в армії ніхто з новозавітних авторів не пише жодного слова. Чому? Тому що для Церкви І століття, коли створювались новозавітні тексти, ця проблематика не була актуальною. Справа в тому, що у І ст. християнами ставали три категорії людей: іудеї, раби або жінки. І жоден із представників цих соціально-етнічних груп навіть потенційно не мав можливості вступити до війська Римської імперії. І саме тому тема щодо використання зброї християнами була детально розроблена християнськими мислителями лише у післяапостольський час.

Інколи прихильники лояльного ставлення до використання християнами зброї приводять як аргумент євангельський епізод, котрий розповідає про те, як Христос вигнав з Єрусалимського храму тих, хто перетворив дім Божий на місце звершення фінансових операцій, направлених суто на особисте збагачення: «І, зробивши батіг із мотузок, вигнав із храму усіх, також і овець і волів; і гроші міняйл розсипав, і столи їхні перекинув. І сказав тим, котрі продавали голубів: приберіть це звідси і дому Отця Мого не робіть домом торгівлі» (Ін. 2:15–16).

Але цей аргумент аж ніяк не можна назвати вдалим у контексті піднятої теми. Ось що пише про цей аргумент християнських мілітаристів один із провідних сучасних знавців християнської етики Річард Хейз: «Насилля тут не більше аніж у діях учасників антивоєнних маршів. …Іісус нікого не вбив і не поранив. Він всього-на-всього звершив акцію протесту проти пануючої системи, у котрій домінує насилля та несправедливість. …Просто незрозуміло, як хтось може виводити звідси можливість для християн брати участь у війні та вбивати» (Р. Хейз, «Етика Нового Заповіту», с. 450-451). Ця думка сучасного науковця здається виваженою та переконливою, хоча, безумовно, ми маємо зважати на той факт, що автор цієї чудової та вичерпної наукової роботи за віросповіданням є методистом (протестантом), а отже радикальним пацифістом, що не може не впливати на його висновки.

Крім цього, слід звернути увагу на ще один важливий євангельський епізод, котрий хоча й важко віднести до категорії прямих вказівок або заповідей, але котрий тим не менш наштовхує нас на певні роздуми щодо принципової можливості для християн займатись військовою справою. Мова йде про уривок з Євангелія від Луки, де розповідається про те, як до Іоанна Хрестителя, котрий вів активну проповідь покаяння та навернення до Бога, прийшли воїни і спитали: «А нам що робити? І відповів їм. Нікого не ображайте, не зводьте наклеп, і удовольняйтесь своєю платнею» (Лк. 3:14). Тобто ми бачимо, що Іоанн Хреститель не висловив жодного побажання, аби воїни негайно залишили своє ремесло. Він лише просить їх діяти в межах закону та базових морально-етичних норм. І крім того, ми ніде не знайдемо в Новому Заповіті жодної думки про те, що християнин в принципі не може бути воїном.

Тепер варто звернутись до свідчень ранніх отців Церкви. Св. Іустин Мученик (+165), Лактанцій (+325), Афінагор Афінський (+190), Кіпріан Карфагенський (+258), Тертуліан (+220/240), Оріген (+254) не були прибічниками того, щоб християни брали участь у військових діях. Оріген, наприклад, пише про те, що мовляв ми, християни, не воюємо за імператора, але ми молимось за нього.

Але тут важливо зрозуміти, що за думкою більшості з цих церковних письменників головним каменем перепони для воїнів-християн було не використання зброї, а неминуча необхідність брати участь у нехристиянських язичницьких церемоніях та жертвоприношеннях, котрі були абсолютно обовязковими для воїнів Римської імперії, але категорично неприйнятними для християн. Саме цей нюанс викликав внутрішній протест та спротив у багатьох християнських мислителів перших віків.

Крім того, римська армія мала на своїх щитах язичницьку символіку, котра змінилась на християнську лише у першій половині IVст. за часів імператора Костянтина Великого (+337). І воїни-християни мусили присягати цій язичницькій символіці. Це було для них настільки ж неприпустимим, наскільки неприпустимою була участь у язичницьких жертвоприношеннях. І тому сьогодні ми не можемо просто брати і переносити ситуацію І–ІІ ст. ст. на сучасні реалії ХХІ ст., як це роблять радикальні пацифісти з протестантського табору. Сьогодні армія, військові структури, МВС і т. д. – це не язичницькі установи, вони не мають язичницької символіки та не примушують своїх співробітників присягати їй, брати участь у жертвоприношеннях та тим самим йти на компроміс із власною совістю. Тому, якщо використовувати юридичну термінологію, той аргумент, до котрого апелювали давні отці Церкви у сучасних умовах життя, власне кажучи, знімається. Це зовсім різні історичні реалії, котрі співставляти та урівнювати між собою некоректно.

Тепер звернемо увагу на ту інформацію, котру ми знаходимо у «Церковній історії» найвпливовішого церковного історика перших віків Євсевія Кесарійського (+340), згаданий твір котрого вважається у церковно-історичній науці найважливішим та найнадійнішим джерелом знань про життя Церкви перших трьох століть. І з цього твору («Церковна історія» (V.5)) ми дізнаємося, що вже у ІІ ст. християни служили у т. зв. «блискавичному легіоні» імператора Марка Аврелія (161-180). Із їх службою, як повідомляє про це Євсевій, було пов’язане чудо: молитвами цих християнських воїнів пішов довгоочікуваний дощ, і все військо Марка Аврелія було врятоване від спраги. Це відбулося в Германії, у 70-ті роки ІІ ст. Крім того у римських катакомбах, де християни ховались від гонінь з боку римської влади у три перших століття, можна без зайвих зусиль зустріти зображення християнських воїнів.

Також варто згадати свято 40-ка святих мучеників, память котрих Церква відмічає щорічно 22 березня. Ці 40 мучеників були ніким іншим аніж воїнами-християнами, котрі відмовились приносити жертви язичницьким ідолам та за це були страчені. За таку стійкість та принциповість цих християн розділи та залишили під вартою без одежі на льоду озера на всю ніч. Після загибелі їхні тіла були спалені, а останки кинуті в озеро, для того щоб їхні побратими-християни не змогли звершити погребіння їхніх тіл за християнським звичаєм.

І головне питання тут полягає у тому, чи є ця поступова зміна думки щодо використання зброї зрадою по відношенню до високого євангельського вчення, чи все ж таки результатом розвитку християнської думки у абсолютно новому історичному контексті, у котрому опинилось християнство в IV ст. Адже будь-який історичний процес не обов’язково має бути деградацією та відходженням від ідеалів, але інколи він є нічим іншим аніж еволюцією, прогресом та поступовим розкриттям внутрішньої суті Божественного Одкровення у нових історичних реаліях.

Вже у IVст., коли християнство стало домінуючою релігією Римської імперії, найвпливовіші та найавторитетніші отці Церкви всіх часів приходять до думки, що використання зброї інколи є неминучим для християн. Так, свт. Афанасій Олександрійський (+373) пише: «Недозволено вбивати; але вбивати ворогів на війні є і законним, і достойним схвалення. Так великих пошан сподобляються доблесні у брані, і зводяться їм стовпи, що сповіщають про знамениті їхні діяння».

Свт. Василь Великий у своєму 13-му правилі також пише: «Вбивство на брані отці наші не ставили в провину, вибачаючи, як мені здається, поборників цноти та благочестя. Але, можливо, було б непогано порадити, аби вони, як ті, хто мають нечисті руки, три роки утримувались від прийняття Святих Таїн» (тобто від Причастя).

Отже на прикладі цих двох великих отців Церкви ми бачимо певну еволюцію і розвиток богословської думки. Йшов час, проходили століття і в Церкві поступово випрацьовувалось певне ставлення до війни та використання зброї. У Vст. блаж. Августин Аврелій (+430) пише про те, що захищати свою сімю і свою віру із зброєю в руках – не є гріхом.

Але разом із тим ми маємо зрозуміти, що християнство разом із певною еволюцією думки про можливість використання християнами зброї, разом із цим також дещо змістило акценти. Якщо раніше в язичницькому світі цінувалась перемога і звеличувалось вбивство ворога, то в християнську епоху увага починає акцентуватись на самозреченні та самопожертві воїнів-християн, чий подвиг починає небезпідставно асоціюватись зі словами Самого Христа, Котрий казав: «Немає більше тієї любові, аніж коли хто покладе душу свою за друзів своїх» (Ін. 15:13).

Святий рівноапостольний Кирило (+869), просвітитель словян, котрий разом зі своїм рідним братом Мефодієм (+885) проповідували християнство на наших рідних землях, пише в одній зі своїх робіт: «Ми великодушно терпимо образи, котрі нам спричиняють як окремим людям, але у суспільстві одне одного захищаємо та покладаємо душі свої на брані за ближніх своїх». Тобто якщо ми стикаємось із якоюсь образою, котру нам спричинили особисто, то, за думкою св. Кирила ми, як християни, можемо її простити. Але якщо ми бачимо загрозу нашому суспільству, ближнім, нашій вірі, нашій Вітчизні, то ми можемо і повинні протистояти цій агресії.

І для повноти картини ми маємо зясувати, що сказано у «Основах соціальної концепції РПЦ» про потенційну можливість застосування зброї православними християнами, та про моральну сторону будь-яких воєнних дій:

«Одною з явних ознак, за котрими можна судити про праведність чи несправедливість тих, хто воює, є методи ведення війни, а також відношення до полонених та мирного населення супротивника, особливо до дітей, жінок, літніх людей. Навіть захищаючись від нападу, можна одночасно творити усіляке зло і в силу цього за своїм духовним та моральним станом виявитись не вищим за загарбника. Війна повинна вестись із гнівом праведним, але не зі злобою, жадібністю, похіттю (1 Ін. 2:16) та іншими породженнями пекла. Найбільш правильну оцінку війни як подвигу або, напроти, розбою можна зробити, лише виходячи з аналізу морального стану тих, хто воює. «Не радій смерті людини, хоча б він був найворожішим до тебе: пам’ятай, що всі ми помремо», – говорить Святе Письмо (Сир. 8:8). Гуманне відношення до поранених та полонених у християн базується на словах апостола Павла: «Якщо ворог твій голодний, нагодуй його; якщо спраглий, напій його: адже, роблячи це, ти збереш йому на голову розпалене вугілля» (Рим. 12:20-21)» (пункт VIII.3).

І ще одне. Неможливо обійти увагою той факт, що організацією, котра сьогодні найбільш негативно ставиться до використання зброї, є всім відомі «Свідки Ієгови» (далі СІ). Самі вони не приховують, що згідно доктрини їхньої організації вони категорично, ні за яких умов не можуть торкатися зброї. Представники цієї організації чудово розуміють, що держава не може існувати без армії, міліції (поліції) та інших силових відомств, але самі СІ за зрозумілих причин в принципі не можуть належати до цих структур на основі свого вчення.

Але певне лукавство тут полягає у тому, що при подібному підході, представники цієї організації по суті хочуть залишитись святими за рахунок гріхів інших людей. І це дійсно так. Виходить, що «свідок Ієгови» хоче залишитись морально чистим за рахунок того, що хтось інший візьме зброю і, можливо, буде проливати кров, вбивати, грішити, забезпечуючи безпеку самого члена цієї відомої організації або його сім’ї. Але виникає цілком закономірне питання: а чи можна прагнути святості за рахунок гріхів інших людей?

Представник СІ, котрий, наприклад, при наявності загрози для свого життя викликає міліцію, тим самим провокує міліціонера на потенційно можливе використання ним зброї, і тим самим на вчинення ним тяжкого гріха (за вченням СІ). І якщо «свідок» хоче бути максимально послідовною та чесною людиною, то, напевне, він має бути проти використання зброї в усіх без виключення випадках, чи не так? Але, нажаль, ми цього не бачимо. СІ неначе лишаються у стороні і кажуть: «Нехай цю брудну роботу роблять інші!». Але чи це по-християнськи? Звичайно, ні. Адже в Євангелії сказано: «В усьому, як хочете, щоб із вами вчиняли люди, так само вчиняйте й ви з ними» (Мв. 7:12). Тобто якщо ви, представники організації «Свідки Ієгови», хочете, щоб вас захищали органи влади (а ви цього хочете, якщо таки звертаєтесь до державних силових структур за допомогою), то, будь ласка, захищайте й ви інших! Це було б, по-перше, – логічно, і, по-друге, – по-християнськи. Тому така радикальна пацифістська позиція «Свідків Ієгови» є доволі нелогічною, нещирою, двоєдушною, лукавою, та такою, котра базується на подвійних стандартах, що у християнстві, звичайно, є неприпустимим.

І останнє. У Посланні апостола Павла до Римлян сказано: «Керуючі є страшними не для добрих справ, а для злих. Хочеш не боятись влади? Роби добро, і отримаєш похвалу від неї, адже керуючий є Божим слугою, тобі на добро. Якщо ж вчиняєш зло, бійся, адже він не марно носить меч: він – Божий слуга, той, хто мстить для покарання того, хто вчиняє зло» (Рим. 13:3-4). Зважимо на те, що у І ст. римські воїни, котрі контролювали порядок у Палестині, ходили далеко не із бутафорними картонними ножиками... Тобто Біблія однозначно каже про те, що світська влада та силові структури (в сучасних умовах це Збройні сили та правоохоронні органи), не марно носять зброю (тоді це був меч, тепер це вогнепальна зброя), котру вони можуть використовувати задля припинення розповсюдження очевидного зла та беззаконня.

Тобто загалом ми маємо таку ситуацію: Церква, виходячи зі складнощів нашого життя та взаємин між людьми та цілими народами, допускає участь християн у воєнних діях оборонного характеру. Але, тим не менш, кожен християнин, котрий бере до рук зброю, має пам’ятати, що вбивство, котре він потенційно може звершити, – це радикальна, крайня міра, до котрої треба приступати лише тоді, коли всі інші способи зупинити зло, агресію та страждання невинних людей виявились абсолютно неефективними. Але у будь-якому випадку, за будь-яких обставин вбивство все ж не перестає бути гріхом.

Покійний патріарх Сербської Православної Церкви Павло (Стойчевич) (+2009) казав: «Неможливо перетворити землю в рай, але треба завадити їй перетворитись на пекло». Тобто зрозуміло, що ми не збудуємо Царство Небесного на землі; це утопія, мрія, котру нещодавно намагалась втілити в життя радянська влада, але всі ми чудово памятаємо, до яких сумних та кривавих наслідків це призвело. Але спільна задача Церкви та державних органів влади та силових структур (Церкви – за допомогою проповіді та молитви, армії та силових структур – за допомогою доступних їм засобів) полягає у тому, аби не перетворити цей світ у пекло на землі. І ось ця мета, котра є абсолютно реальною та цілком досяжною для всіх нас, і котра є квінтесенцією усього етичного вчення Іісуса з Назарету, і має стати сенсом нашого життя та нашої діяльності, якщо ми всерйоз вважаємо себе послідовниками Христа-Спасителя.

Керівник Місіонерського відділу Кіровоградської єпархії,

протоієрей Андрій Шиманович

 

Все ваши вопросы и пожелания, касающиеся деятельности Миссионерского отдела Кировоградской епархии, Вы можете отправить по электронной почте, указав Ваше имя и Email:

Примечание: Обязательные к заполнению поля помечены *.