Національна єдність та громадська злагода:

історичні та сучасні аспекти

Доброго дня, шановне товариство. Перш за все дозвольте привітати всіх вас із нещодавніми святами – з Новим роком, Різдвом та Хрещенням Господнім, і щиро побажати всім вам і кожному з вас помочі Божої у вашій професійній діяльності, а також здоров’я, миру та злагоди у ваших сім’ях.

І оскільки ми сьогодні зібрались у цьому приміщенні для того, аби обмінятись думками щодо тих ідей та засад, на котрих повинна будуватись наша національна єдність, то було б доречним додати до усього вищезазначеного буквально кілька слів про те, як Церква розуміє концепцію нашої національної єдності, та про те, які принципи можуть бути покладені в її основу.

Отже, єдність. Людина – це істота соціальна і навряд чи ця теза може спричинити якусь дискусію. Тому з одного боку єдність людей – це, на перший погляд, чудово і це всім зрозуміло. Євангеліє від Іоанна передає нам наступні слова Христа: «Нехай будуть усі єдиними, як Ти, Отче, в Мені, і я в Тобі, так і вони нехай будуть єдиними» (Ін. 17:21). У своєму Другому Послані до Коринфян апостол Павло підтверджує цю заповідь Христову наступним закликом: «Будьте однодумними та мирними, – і Бог любові та миру буде із вами» (2 Кор. 13:11). Зафіксуємо у своїй свідомості цю думку.

Але з іншого боку найавторитетніший християнський мислитель усіх часів, видатний проповідник та отець Церкви, свт. Іоанн Златоуст писав: «Однодумність – це не завжди добро. І розбійники бувають однодумцями».

Тож який висновок ми можемо зробити із цих двох авторитетних для Церкви точок зору? Як ми можемо примирити ці дві, здавалося б, протилежні тези і при тому не погрішити проти Істини? Відповідь вочевидь полягає у тому, що єдність людей, котрі вважають себе послідовниками Христа, – це, як ми побачили, Божа заповідь, але вона актуалізується виключно у тому випадку, коли та чи інша спільнота людей досягають цієї єдності під головуванням саме Христа та Його законів. Якщо ж ця єдність досягається на інших ідеологічних засадах, хай навіть на перший погляд дуже симпатичних, з точки зору Церкви така єдність навряд чи має щось спільне із виконанням вищезгаданої Божої заповіді.

Крім того висока християнська самосвідомість ні в якому разі не повинна ставити будь-які ідеологічні засади вище, аніж канонічні норми Церкви Христової. Православна Церква – це наднаціональний Боголюдський організм, котрий був встановлений дві тисячі років тому Господом Іісусом Христом, і котрий живе за своїми законами. Врешті решт Сам Спаситель казав: «Царство Моє не від світу цього» (Ін. 18:36). Тому в ідеалі Церква (якщо вона хоче лишатись саме Церквою Христовою) має бути над будь-якими політичними та геополітичними процесами, але свідчити про правду Божу у будь-яких обставинах.

У будь-яких соціальних та політичних обставинах Церква має закликати своїх вірних чад до миру, взаємоповаги та прощення. Якщо дії Церкви (або, вірніше, тої релігійної громади, котра претендує на цей високий титул) направлені на розділення, ворожнечу та розбрат – в той самий момент ця релігійна громада перестає бути Церквою, вона втрачає свою Божественну легітимність, тому що починає зраджувати своєму покликанню та відомим словам Христа, Котрий казав: «Блаженні миротворці, бо вони будуть названі синами Божими» (Мф. 5:9), а в іншому євангельському епізоді Спаситель повчав Своїх учнів наступними словами: «Будь-яке царство, що розділилось саме у собі, спустошиться; і будь-яке місто чи дім, що розділився сам у собі не встоїть» (Мф. 12:25).

Немає кращого рецепта для здобуття національної єдності аніж повсякденне втілення у своєму особистому житті заповідей Христових. І це не просто піднесений популізм! Розбудова держави та нації починається не з полумяних гасел, а з ретельної, щирої, цілеспрямованої праці над самовдосконаленням кожного окремого громадянина цієї держави. У зв’язку із цим я б хотів процитувати чудові слова всесвітньо відомого режисера Андрія Кончаловського, котрий нещодавно сказав: «Особиста, індивідуальна відповідальність перед Богом є основа сучасного суспільства – добросовісної праці, виплати податків, міцної сім’ї, відсутності безпритульних дітей на вулицях. Особиста відповідальність – наріжний камінь сучасної держави та суспільства».

І дійсно, коли ми говоримо про такі речі як національна єдність і національна ідея, то завжди виникає спокуса перевести розмову на ті предмети, котрі водночас були б і про все, і ні про що. Насправді ж невід’ємними частинами  такої великої концепції як національна єдність є такі прості, але водночас вкрай необхідні речі як підвищення рівня власної культури, професійне виконання нами наших безпосередніх обов’язків на наших робочих місцях, повага до будь-якої людини як до образа Божого незалежно від її переконань і т. д. Без реального втілення у життя всіх цих речей кожним з нас будь-яка, хай навіть ідеально сформульована, національна ідея так і залишиться лише ідеєю, а саме життя не зміниться ані на йоту і єдності досягнуто не буде.

Якщо ми спробуємо звести все те, чому вчив Христос, до якогось єдиного знаменника, якщо ми спробуємо виділити якусь єдину квінтесенцію з високого Євангельського вчення, то цією квінтесенцією, цим основним стрижнем, на котрому тримається все, чому вчить християнство, буде таке поняття як людяність. Наш Господь і Спаситель Іісус Христос був і чудовим проповідником високої моралі, і тлумачем старозавітного закону, і видатним чудотворцем, і законодавцем (в етичному сенсі цього слова), але найголовніше – Він був справжньою Людиною у повному сенсі цього слова. І від нас Він не вимагає того, щоб ми із піною на устах доводили свою правоту та із ненавистю ставились  до представників інших народів чи релігій. Як писав відомий філософ і публіцист Григорій Померанц, «диявол починається із піни, що з’являється на устах янгола» і «стиль полеміки важливіший, аніж предмет полеміки». Тому, на моє особисте глибоке переконання, Церква обов’язково повинна нагадувати людям про їхнє духовне та національне коріння, але разом із тим, Церква також має нагадувати людям, що любов до свого народу та до своєї віри абсолютно не передбачає ненависті та ксенофобії по відношенню до інших народів чи конфесій.

Як писав один відомий християнський богослов ХХ століття, «Христос хоче щоб ми в першу чергу були не учнями, представниками та прибічниками певного вчення, але людьми, справжніми людьми перед Богом».

У Євангелії від Матвія є розповідь про те, як до Христа підійшов один із іудейських релігійних лідерів і, спокушаючи Спасителя, запитав у Нього: «Вчителю! Яка найбільша заповідь у законі? Іісус сказав йому: люби Господа Бога свого всім серцем своїм і всією душею своєю і всією своєю думкою; друга ж подібна до неї: люби свого ближнього, як самого себе; на цих двох заповідях увесь закон і пророки стоять» (Мф. 22:36–40).

Тому, підсумовуючи усе вищезгадане, слід зробити акцент на наступній думці: ми навряд чи знайдемо міцнішого каменя, котрий може бути покладений в основу національної ідеї та національної єдності, аніж любов до Бога, а також людяність, взаємоповага та щира християнська любов будь-якої людини, незалежно від її переконань..

Керівник Місіонерського відділу Кіровоградської єпархії,

протоієрей Андрій Шиманович

 

Все ваши вопросы и пожелания, касающиеся деятельности Миссионерского отдела Кировоградской епархии, Вы можете отправить по электронной почте, указав Ваше имя и Email:

Примечание: Обязательные к заполнению поля помечены *.