Гуманізм як невід'ємна основа християнського світосприйняття

Останнім часом з вуст деяких членів релігійної спільноти та безпосередніх представників Церкви нерідко доводиться чути тезу про те, що гуманізм в своїй основі начебто в корені протирічить християнській антропології та біблійному світогляду в цілому. На перший погляд це може здатись абсурдом, але така точка зору дійсно існує в церковному середовищі. І тому вкрай важливим було б детально розглянути цей черговий виклик істинному християнському погляду на цінність кожної людської особистості.

Але для початку, як завжди, нам варто визначитись із термінологією. Що ж таке гуманізм? Наведемо пару визначень цього філософського поняття. У «Словнику філософських термінів» Кузнєцова ми знаходимо таке визначення гуманізму: «Гуманізм являє собою моральний принцип у відносинах між людьми і в діяльності суспільних інститутів, в основі котрого лежить турбота про людину, прагнення до покращення умов її життя, забезпечення задоволення її потреб та розвитку талантів» [1]. «Філософський словник», котрий вийшов під редакцією академіка Фролова, містить в собі таке визначення цього поняття: «Гуманізм – це напрямок суспільної думки, котрий виник в епоху Відродження, та котрий направлений до людини як індивідуальності, як особистості, як дієвої, творчої істоти, і котрий заснований на визнанні людини, людської особистості вищою цінністю. Гуманізм передбачає гуманне, тобто людяне, відношення до людини»[2]. Незважаючи на певну тавтологію, котру ми бачимо в українському перекладі цього визначення, саме це розкриття суті такого явища як гуманізм є досить вдалим та вичерпним.

Отже ми бачимо, що філософська концепція під назвою гуманістичний світогляд ставить людину у центр всіх подій та явищ, та, умовно кажучи, фокусує свою увагу саме на людській особистості як найвищій цінності. І ось саме цей момент для противників гуманізму здається вкрай помилковим та неприйнятним. З їхньої точки зору тільки Бог має бути в центрі уваги, а не людина із її слабкостями, недосконалостями та гріховними схильностями. На перший погляд це виглядає більш ніж логічним та правильним. Дійсно, навіть якщо згадати, що увага до потреб ближнього є однією з найважливіших заповідей Христа, невже людина може затьмарювати собою Всевишнього у свідомості віруючої людини?

Але давайте трошки порозмірковуємо. В якого Бога ми віримо? Можливо ми сповідуємо Бога, Котрий є безкінечно далеким, недосяжним та, в решті решт, байдужим до людини та усієї проблематики, пов’язаною із її буттям? Ні. Християнство проповідує такого Бога, в очах Котрого кожна без виключення людина є настільки цінною, що Він не вважав для Себе приниженням прийти в цей світ і Самому стати людиною, бути зрадженим, бути із соромом розіп’ятим на Голгофі заради спасіння кожного з нас, незалежно від ступеня нашої гріховності та недосконалості.

І ось тепер давайте замислимось: чи можемо ми назвати гуманізм із його антропоцентричністю (тобто із людиною в центрі уваги) помилковим та антихристиянським вченням, якщо Сам Бог поставив людину в центр Своєї уваги і зробив саме кожну окрему людську особистість головною метою всіх Своїх великих дій, пов’язаних із Втіленням? Звичайно, ні. Навіть якщо ми ставимо Всевишнього в центр нашого світогляду (а для віруючої людини це більш ніж виправданий підхід), то ми при цьому концентруємо власну увагу на Тому Бозі, Котрий, знову таки, переводить наш погляд на нашого ближнього. Саме тому один з подвижників благочестя ХХ ст. наголошував на тому, що саме у нашому ближньому і у нашому відношенні до його потреб, в решті решт, і полягає або наше спасіння, або наша загибель. І саме тому абсолютно справедливими є слова митрополита Антонія Сурозького, котрий казав: «Бог вірить в людину. Це найперший момент у християнському житті: разом із Богом вірити в людину, починаючи з самого себе. Христос не випадково каже нам, що ми повинні любити ближнього, як самих себе. Любити – означає бути готовим робити все можливе заради того, щоб любима людина раділа в житті, зростала до повної міри своїх можливостей та була достойною свого звання людини» [3]. І ось такий, по суті, християнський гуманізм, при котрому людина, наш ближній, стає для нас найвищою цінністю в контексті Втілення Сина Божого, за своєю сутністю, не просто не протирічить цілісному християнському світогляду, але він, безумовно, є його невід’ємним складовим елементом.

Той, хто намагається розвінчати та спростувати гуманістичні ідеали та досягти бажаної богоцентричності у власному житті, при цьому відводячи свої очі від ближнього, той сам себе вводить в оману, адже, за словами апостола, «хто говорить: «я люблю Бога», а брата свого ненавидить, той брехун: адже той, хто не любить брата свого, котрого бачить, як може любити Бога, Котрого не бачить?» (1 Ін. 4:20). Тому, говорячи іншими словами, істинне християнство не знає шляху до Бога в обхід людини, а точніше Боголюдини, «адже єдиним є Бог, єдиним є і посередник між Богом і людьми, людина Христос Іісус, Котрий віддав Себе для викуплення всіх» (1 Тим. 2:5).

З іншого ж боку, варто також зазначити й те, що гуманістичний світогляд та любов до людини в жодному разі не повинні ставати фундаментом для потурання та виправдання людських гріхів та пристрастей. Навіть якщо ми, кожен з нас, знаходиться під владою якихось немічей та слабкостей, то ми не маємо права виправдовувати себе і казати, що це Бог нас такими створив, що наявний стан речей є нормою і що будь-які наші забаганки начебто повинні виконуватись на тій підставі, що людина – це, як відомо, вінець Божого творіння. «Якщо говоримо, що не маємо гріха, – нагадує нам св. апостол Іоанн Богослов, – самі себе вводимо в оману, і істини немає в нас» (1 Ін. 1:8). Тому кожен з нас повинен знайти в собі моральні сили та інтелектуальну чесніть і назвати свої моральні слабкості та гріховні вади тим чим вони є насправді. У Святому Письмі, у Книзі пророка Ісаї ми знаходимо грізне застереження: «Горе тим, котрі зло називають добром, і добро – злом, темряву вважають світлом, і світло – темрявою, гірке вважають солодким, і солодке – гірким» (Іс. 5:20). Але при  всьому цьому ми також не повинні забувати й про те, що Сам Господь Бог полюбив цей світ не у стані моральної досконалості, а у всій його гріховності, і полюбив настільки, «що віддав Сина Свого Єдинородного, щоб кожний віруючий в Нього не загинув, але мав життя вічне» (Ін. 3:16).

Крім того, говорячи про співвідношення та спорідненість гуманістичного та християнського світогляду, неможливо не перевести ці богословсько-філософські роздуми у практичну площину та навести хоча б пару наочних морально-етичних прикладів педагогічного характеру. Звісно, історія християнства знає безліч епізодів самоприниження та самозречення християн заради ближніх. Наведемо приклад з буремної історії ХХ ст. Із особистих листів відомого німецького богослова Дитріха Бонгеффера, котрі він написав, будучи в ув’язненні за активний супротив гітлерівському режиму, і котрі були видані у книзі під назвою «Опір та покірність», відомо, що йому пропонували бути переведеним у ліпшу, теплішу камеру. Якою ж була реакція Бонгеффера? Вона була сповнена істинного християнського гуманізму та взірцевої турботи про добробут того ближнього, котрого ув’язнений богослов навіть в очі не бачив: «Про перевід на інший поверх мені б не хотілось просити, я вважаю це непорядним по відношенню до того арештанта, котрий у такому випадку буде вимушений переїхати в мою камеру» [4]. Трохи згодом, коли працівникам тюрми вже стали відомими неабиякі сімейні зв’язки родини Бонгеффера, він писав наступне: «При роздачі їжі мені пропонувались більші порції, від чого я завжди відмовлявся, оскільки це робилось за рахунок порцій інших арештантів»[5]. І ось ці, здавалося б, прості буденні приклади є чудовою ілюстрацією того, як у повсякденному житті можна йти шляхом Христа, виявляти гуманність до ближніх, ставлячи свого ближчого вище, аніж самого себе.

Наостанок наведу ще декілька думок видатних інтелектуалів та богословів ХХ ст., котрі мають безпосереднє відношення до піднятої нами теми. Відомий французький філософ, Андре Конт-Спонвіль в одній зі своїх праць підкреслює, що позитивний аспект гуманізму полягає в тому, що він спонукає нас «до інтелектуальної праці, розвитку культури, уважного та чесного вивчення минулої історії людства. Це єдиний шлях до майбутнього, якщо ми хочемо, щоб воно складалось прийнятним для нас чином. Людина – не Бог. Так давайте хоча б жити та діяти так, щоб вона лишалась людяною».

Вже згаданий нами Д. Бонгеффер в своєму листі від 18.07.44 писав своїм рідним: «Бути християнином не означає бути релігійним на той чи інший манер, строїти із себе за якоюсь методикою грішника, того, хто кається чи то святого; бути християнином означає бути людиною; Христос творить в нас не якийсь тип людини, але просто людину»[6]. Схожі, але ще більш влучні та промовисті слова ми знаходимо в його ж «Етиці» де він приходить до наступного висновку: «Христос не вчить абстрактній етиці, котра повинна була б здійснюватися будь-якою ціною. Христос справді був вчителем, законодавцем, але людиною, справжньою людиною, як ми. Тому Він хоче, щоб ми в першу чергу були не учнями, представниками та прибічниками певного вчення, але людьми, справжніми людьми перед Богом»[7].

У читача може виникнути справедливе та закономірне питання: чому ж сьогодні у суспільному середовищі нерідко піднімається тема удаваного протиріччя між гуманізмом та християнством? І чому деякі представники православної спільноти вважають за необхідне так нарочито та нав’язливо наголошувати на удаваних протиріччях між ними? І відповідь на це питання, яким би це, можливо, дивним не здавалось, лежить не у абстрактно-спекулятивних філософських категоріях, а виключно у суспільно-політичній площині: тим самим багатьох наших співвітчизників (чи то єдиновірців) намагаються привчити до думки про пріоритет суспільних інтересів над особистими, про те, що людина начебто є лише таким собі нічого не значущим гвинтиком у системі, невеличким складовим елементом великої суспільної машини, на служіння котрій начебто і покликана кожна конкретна людська особистість. І основна причина категоричної неприйнятності таких ідей для віруючої свідомості полягає у тому, що саме за допомогою подібних концепцій та лжевчень можна абсолютно нівелювати цінність людини та теоретично виправдати будь-які суспільно-політичні зловживання та будь-які звірства з боку держави по відношенню до кожної окремої людської особистості. 

Навряд чи варто окремо доводити, що ось таке безрадісне, гнітюче та, в решті решт, тоталітарне сприйняття людської особистості, звичайно, не має нічого спільного зі справжнім біблійним поглядом на людину як на вінець Божого творіння. Відомий дослідник історії Руської Церкви ХХ ст. проф. Д. В. Поспеловський у своїй відомій праці під назвою «Тоталітаризм та віросповідання» з цього приводу пише, зокрема, наступні слова: «Тоталітаризм тримається на ненависті та підході до людської особистості лише як до засобу для досягнення якихось нездійсненних утопій на відміну від істинного християнства, для котрого кожна особистість є єдиною та неповторною, адже вона створена за образом та подобою Божою. …В основі християнства стоїть особистість кожної окремої людини, що пізнає Бога; особистість є первинною, суспільство, громада, держава – вторинні. Тоталітаризм же завжди є колективістським: людина – частина колективу, слуга держави; людина для держави, а не держава для людини»[8].

І тому завершити цей короткий огляд, присвячений гуманістичним основам християнського світогляду, мені б хотілося думкою видатного швейцарського богослова ХХ ст., Карла Барта, котрий вкрай стисло, але при цьому напрочуд вдало, влучно та вичерпно висловив своє відношення до піднятої нами теми наступними словами: «В основі Церкви знаходиться сповідання істинним Богом Христа, Котрий прийшов до людей, для того щоб стати Одним із них. І з цього неодмінно слідує, що у будь-яких ситуаціях, при будь-якому політичному режимі Церква повинна турбуватись про людей та про їхнє благо. Господь став Людиною; після цього людина стала для Церкви мірою всіх речей»[9].

 

Керівник Місіонерського відділу Кіровоградської єпархії УПЦ,

прот. Андрій Шиманович

 

 



[1] Кузнецов В. Г. Словарь философских терминов. М.: «ИНФРА-М», 2005. С. 121.

 

[2] Фролов И. Т. Философский словарь. М.: «Республика», 2001. С. 136.

 

[4] Бонхёффер Д. Сопротивление и покорность. М.: «Прогресс», 1994. С. 75.

 

[5] Бонхёффер Д. Сопротивление и покорность. М.: «Прогресс», 1994. С. 104.

 

[6] Бонхёффер Д. Сопротивление и покорность. М.: «Прогресс», 1994. С. 267.

 

[7] Бонхёффер Д. Этика. М.: Библейско-богословский институт св. апостола Андрея, 2013. С. 77.

 

[8] Поспеловский Д. Тоталитаризм и вероисповедание. Библейско-богословский институт св. апостола Андрея, 2003. С. 14, 20.

 

[9] Барт К. Мгновения. Библейско-богословский институт св. апостола Андрея, 2006. С. 105.

 

Все ваши вопросы и пожелания, касающиеся деятельности Миссионерского отдела Кировоградской епархии, Вы можете отправить по электронной почте, указав Ваше имя и Email:

Примечание: Обязательные к заполнению поля помечены *.