Висвітлення соціальної роботи Церкви в сучасних ЗМІ та соцмережах з точки зору християнських морально-етичних норм

У наш час, в епоху максимальної прозорості та відкритості, будь-яка активна діяльність Православної Церкви (соціальна, місіонерська, молодіжна тощо) привертає до себе пильну увагу громадськості. І серед цієї різновекторної та багатогранної роботи саме висвітлення соціальної активності Церкви в сучасних ЗМІ та соцмережах не може не ставити питання про те, у якій формі та, головне, у якій мірі Церква повинна привертати увагу громадськості до власної соціальної роботи, враховуючи, що саме ця форма активності претендує на повсякденне втілення в життя найважливіших заповідей Христа про співчуття, милосердя та любов до ближнього.

З одного боку всі ми пам’ятаємо наступний заклик Спасителя з Його Нагірної проповіді: «Дивіться, не творіть милостині вашої перед людьми із тим, щоб вони бачили вас: інакше не буде вам нагороди від Отця вашого Небесного. Так, коли твориш милостиню, не труби перед собою, як роблять лицеміри у синагогах та на вулицях, щоб прославляли їх люди. Істинно кажу вам: вони вже отримують нагороду свою. У тебе ж, коли твориш милостиню, нехай ліва рука твоя не знає, що робить права, щоб милостиня твоя була в тайні; і Отець твій, Котрий бачить тайне, воздасть тобі явно» (Мв. 6:3-4).

З іншого ж боку, в тій самій Нагірній проповіді ми бачимо заохочення до висвітлення своїх добрих справ перед оточуючими задля слави Всевишнього: «Нехай світить світло ваше перед людьми, щоб вони бачили ваші добрі справи та прославляли Отця вашого Небесного» (Мв. 5:16).

Тож природньо виникає питання: яким чином ми можемо примирити ці дві морально-етичні євангельські максими та вивести збалансоване судження з піднятого питання?

По-перше, потрібно відмовитись від ілюзії стосовно того, що будь-яка форма соціальної активності представників Церкви, та, власне, ті персоналії, котрі її реалізують, начебто автоматично можуть претендувати на почесне звання провідників Христової любові в цей світ, котрі самими своїми діями начебто вже сповіщають про спасіння Боже (як про це інколи доводиться чути). На думку одного з провідних богословів ХХ ст., «якби соціальне служіння церкви побажало б саме по собі бути сповіщенням, воно могло б стати лише пропагандою, причому не дуже достойною пропагандою» [1, с. 8]. Тому, у кращому випадку, соціальна робота Церкви повинна висвітлюватись як педагогічний приклад для суспільства, як максимально ненав’язливе нагадування та смиренне свідчення світові про принципову можливість виконання в сучасному житті заповідей Божих щодо допомоги ближнім.

По-друге, варто дослухатись до висновків викладача СПбДАіС проф. С. М. Заріна, котрий у своїй фундаментальній праці під назвою «Аскетизм за православно-християнським вченням» наголошує, що насолода, якщо вона є неминучим супутнім елементом або наслідком задоволення людиною необхідних тілесних потреб, не є гріхом. Гріхом є та ситуація, при котрій насолода сама по собі стає первинною та основною метою, а тілесні потреби – способом досягнення цієї мети [4, с. 620-621]. І якщо ми дещо адаптуємо цю думку шановного професора до піднятого нами питання та перенесемо її зі сфери аскетики на сферу соціального служіння, то ми цілком можемо зробити проміжний висновок про те, що якщо певний суспільний резонанс є неминучим супутнім елементом соціальної активності Церкви, то це є цілком природнім та нормальним явищем. Якщо ж суспільний резонанс, кількість «лайків», «репостів» та коментарів у соцмережах є основним рушійним мотивом та першочерговою метою, заради котрої ті чи інші соціальні проекти взагалі організовуються як такі, то подібний підхід, звичайно, не може вважатись прийнятним з огляду на морально-етичні принципи християнської віри. І навряд чи варто робити особливий акцент ще й на тому, що при подібному егоцентричному підході як кількість, так і якість християнських соціальних проектів вже не має будь-якого принципового значення , адже ««під сонцем» важливим є те, що ти робиш. Для Господа важливим є те, як ти це робиш. І жодна кількість справ, навіть найбільш благочестивих, не береться у розрахунок» [3, с. 58-59].

Крім того, під соціальним служінням Церкви нерідко розуміються виключно справи благодійності, допомоги нужденним, а також соціалізація тих, хто був з тих чи інших причин залишений на узбіччі суспільного життя. Але якщо об’єктом нашого дослідження є саме соціальна активність Церкви, то ми повинні пам’ятати, що саме Церква, згідно Слова Божого, покликана бути світлом для світу, будинком, що стоїть на вершині гори (Мв. 5:14), свічкою, що поставлена не під сосудом, а на підсвічнику (Мв. 5:15) та, власне, сумлінням суспільства. І саме тому соціальна робота представників Церкви не повинна звужуватись лише до справ благодійності (котрі, безумовно, є необхідними). Але крім цього, соціальна активність Церкви не може не підносити свій пророчий голос, покликаний викривати у публічній сфері ті вади та хвороби сучасного суспільства, котрі призвели до відторгнення тієї чи іншої людини, або позбавили її можливості реалізувати Божий задум щодо самої себе, адже «пророча роль Церкви по відношенню до суспільства полягає не в передбаченні майбутнього, а у збереженні світу від розкладання через нелицемірне висвітлення усього, що розходиться із Божим задумом, коли «закон безсилий, справедливість не перемагає, злочинець долає невинуватого, суд спотворений» (Аввакум 1:4)» [3, с. 62-63].

Якщо ми, наприклад, говоримо про те, що соціальне служіння Церкви, зокрема, полягає у допомозі нужденним, то набагато більш відповідальною моделлю поведінки церковних соціальних служб у подібній ситуації могло б стати те, що ми умовно можемо назвати герменевтикою суспільно значущих подій та явищ, покликаною, з одного боку, до відкритої та сміливої інтерпретації нагальних суспільних тенденцій, з іншого ж боку, – до моральної оцінки тієї системи суспільних взаємовідносин, котра призвела ту чи іншу людину або ж цілий сегмент нашого суспільства до пригніченого матеріального, фізичного чи духовного стану.

Христос, по суті, здійснював Сам та закликав нас до саме такої глибоко продуманої, інтелектуально чесної та відповідальної соціальної активності. І у зв’язку із цим варто навести чудові слова сучасного дослідника пророчої функції Церкви У. Брюггемана, котрий нагадує нам про те, що Блага звістка Христа «була звернена до бідних, але ж їх тримали у бідності багаті, котрі діставали користь з їхньої злиденності. Він звертався до полонених (тобто до рабів), але ж у них були хазяїни, котрі зовсім не бажали щось змінювати у їхньому положенні. Він говорив про пригноблених, але ж пригноблених без пригноблювачів не буває» [2, с. 160].

Саме тому соціальне служіння Церкви, направлене на вчинення добрих справ, в рівній мірі повинно також поєднуватись і з пророчими діями в ім’я справедливості. Перефразуючи англіканського архієпископа та лауреата Нобелівської премії миру (1984) Десмонда Туту, можна зазначити, що справжнє християнське співчуття та соціальне служіння ближньому полягає не тільки в тому, щоб витягти з води того, хто тоне, але й в тому, щоб піти уверх за течією, вияснити, хто або що штовхнуло його у воду, та в ім’я Христа кинути виклик цьому злу [5, с. 19-20].

Тож, беручи до уваги всі вищенаведені тези, ми можемо зробити висновок про те, що активність соціальних служб Церкви в медіасфері в жодному разі не повинна полягати у нарочитому приверненні уваги суспільства до самих себе будь-якою ціною та у створенні якомога більшої кількості інформаційних приводів. А найбільш дієвим стримуючим фактором, котрий не дозволив би церковним соціальним працівникам вийти за межі євангельських моральних орієнтирів, повинні стати слова Господа Іісуса Христа, Котрий, заздалегідь застерігаючи нас від гордині, егоцентризму та, як говорять в наш час, самопіару, грізно попереджає кожного з нас: «Коли виконаєте все, що вам було наказано, кажіть: ми раби нічого не варті, тому що зробили те, що повинні були зробити» (Лк. 17:10).

 

Керівник Місіонерського відділу Кіровоградської єпархії УПЦ,

прот. Андрій Шиманович

 

---------------------------------------------------

1. Барт К. Церковная догматика. Том І. М.: Библейско-богословский институт св. апостола Андрея, 2007. – 560 с.

2. Брюггеман У. Пророческое воображение. Черкассы: Коллоквиум, 2012. – 232 с.

3. Головин С. Библия и политика. Основания гражданского общества. К.: Книгоноша, 2015. – 144 с.

4. Зарин С. М. Аскетизм по православно-христианскому учению. К.: Общество любителей православной литературы. Издательство имени святителя Льва, папы Римского, 2006. – 682 с.

5. Черенков М., Сьорл Дж. Будущность и надежда. Миссия, богословское образование и преобразование постсоветского общества. Черкассы: Коллоквиум, 2015. – 296 с.

Все ваши вопросы и пожелания, касающиеся деятельности Миссионерского отдела Кировоградской епархии, Вы можете отправить по электронной почте, указав Ваше имя и Email:

Примечание: Обязательные к заполнению поля помечены *.